Село Тинне входило у Немовицьку волость

Переглядаючи історичні дані, помітив , ніде не зустрічаєтся, що Тинне входило у склад Немовицької волості, але О. Цианкаловський у “Краєзнавчому Словнику Волині і Волинського Полісся” наводить такий факт.

1911рік. Село Тинне, Рівенський повіт. Немовицька волость, 103 км. від Рівного, при річці Случ, на північ від Березна і Князь Села / зараз Князівка/ і на південь від притоки Случ - Тустані. В кінці 19-го століття було у селі 62-а доми і 525 жителів - писав О. Цианкаловський у своїх записках. Була дерев"яна церква з 1754 року. В околицях знайдено поклади каменю вапняка, з якого випливають чисельні "кринички" і "безодні", з яких формуються притоки Случі. Назва села походить від слова "тин", стіна, якою воно було оточене.Вперше село згадується в 1463 році, коли воно належало до князів Збаражських, а в 1603 році при поділі ординації кн. Острозьких, обійстя ці отримав князь Олександр Острозький.

В 1700 році Тинне належало до А. Любомирських.

26 червня 1660 року козацькі війська під Тинне рогромили польські коронні війська і гнали їх під Олицький замок, встановлюючи тут свою владу. Однак у 18-му столітті Тинне знов належало до Олицької колегії, а в 1797 році цариця Катерина - ІІ подарувала Тинне генералу Каконічину. За переписом 1911 року в Тинному було 1225 жителів, 1-а крамниця, 1-а гуральня, водяний млин. В околиці села кілька курганів.

Місцевість Сарни - звалася Доротичами і входило у Немовицьку волость

О. Цианкаловський у “Краєзнавчому Словнику Волині і Волинського Полісся” пише; містечко Сарни, Немовицької волості, Рівенського повіту, над річкою Случчю, при залізниці Київ- Ковель, 100 км. від Рівного. Колись місцевість Сарни звалася Доротичами.

В кінці 19-го століття було у містечку 193-и двори і біля 1600 жителів, в тому числі 50 римо-католиків, 60 жидів, дерев"яна церква з 1725 року, початкова школа, 2-а водяні млини. Земля піскувата і маловрожайна. За переписом 1911 року в Сарнах було 5048 жителів, суд, пошта і телеграф, помочні майстерні при залізничному депо, 2-х клясова школа, земська лічниця, залізнична лічниця, 4-ри акушерки, аптека, 2-а аптечні склади, 106-крамниць, 2-і горілчані крамниці, 3-є лікарів, 1 вет-лікар, 2-х дентистів, 3- гостинниці,кредитне товариство, паровий млин, судовий оборонець, земська запозичальня сільсько-господарських машин, друкарня, фотограф і 12-ярмарків щорічно. За тим же переписом, до великої власності колись Масальських, а пізніше Шахматових належало 8000 десятин. При прокладені через Сарни залізниці, яка перетинає ціле Волоинське Полісся, містечко Сарни значно розрослося і оживилося. В околиці Сарнів знайдено кілька діоритових, кремнієвих сокир і стріл.. /О. Цианкаловський. Записки/

ЗАЛІЗНИЦЯ

У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель,завдяки чому,багато селян отримало “ремісницьку” роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата – грабарка, а транспортом – ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 – 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь – яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми.

Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр. Разом з козаками у пошуки кращої долі подавсяВасиль Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, і приносив додому у кошику.

У 1918 році в селі з”явився загін сил Директорії. В травні 1919 року село окуповують поляки,яких серед літа виганяють червоноармійці. У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію ,майже на двадцять літ згідно Ризького договоруНемовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства.

В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт.

З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.

Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові. Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів, людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок – лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати. Основна причина недолі - погана земля.